?

Log in

No account? Create an account

Попереднє | Наступне

Це перекладена українською і мінімально підрихтована минулорічна моя стаття, оригінал якої – «Забута трагедія: як горіла історія України» (тіки російською) – розмішений на сайті Comments.ua від 8 червня 2014 року. Потрібна вона мены для того, аби не розривати наступний допис (раптом комусь тре буде згадати, про що мова). Ну і, до того ж, мені хтілося саме україномовний варіант.

24 травня 1964 року – шевченківського, ювілейного – загорілася Київська публічна бібліотека Академії наук УРСР, нині – Національна бібліотека ім. Вернадського. Напевне, кожен киянин чи гість столиці бодай раз, а проходив повз цю будівлю ліворуч від головного Червоного корпусу Універсітета Шевченка.

Різні версії того, чому загорілося книгосховище з старовинними виданнями, причому найбільш постраждав відділ україніки, виникли одразу ж після пожежі. За півстоліття вони приросли новими припущеннями та міфами, і зараз досить часто можна зустріти твердження, що тоді, в 1964-му, був цілеспрямовано незворотньо знищений цілий пласт української історії. То ж троха озирнемося і відновимо в пам’яті ті події.

Полум'я в приміщенні на вул. Володимирській, 62 спалахнуло рано вранці 24 травня. Як пізніше розповідав сам палій, співробітник цієї ж бібліотеки Віктор Погружальський, в будівлю він зайшов напередодні ввечері, близько 20:30. До 23:00 перечекав на майданчику запасних сходів біля дверей другого поверху книгосховища, опівночі пробрався на своє робоче місце, де перечекав, намагаючись трохи поспати, до 5 ранку. На світанку спустився на перший поверх, спалив свої документи, бо нібито збирався і сам згоріти разом з книгами, а о 5:30 взяв кілька фоліантів з одного зі стелажів, порвав їх і підпалив. Цього було замало, тому згодом нові вогнища спалахнули на другому поверсі, на третьому, на четвертому... Так поступово, з 30 очагами загоряння, запалали всі вісім поверхів книгосховища.

За офіційними даними, пожежники прибули о 6:04. Однак, як згадує з посиланням на очевидців український історик Сергій Білокінь, який був свідком тих подій, оперативно локалізувати вогонь їм не вдалося, бо протягом двох годин не було води – в усьому районі, нібито через аварію на водогоні. Втихомирити стихію вдалося лише за 31 годину, вже 25 числа. Втім, також є свідчення, що бібліотека горіла – не виключаю, що мова йде про тління – аж до 26 травня.

У гасінні бібліотеки були задіяні 152 пожежників з 17 відділень міста, 26 вогнеборців постраждали.

Влада подію не афішувала, і це не дивно: країна, все ж таки, відзначала 150-річчя з Дня народження Кобзаря, Київ був запружений туристами, в тому числі й іноземними, яких миттєвао відправили на оглядову екскурсію до Канева. Перша коротесенька і лаконічна замітка про пожежу з'явилася у «Вечірньому Києві» лише 26 травня (тут мені різко згадався Чорнобиль-86). Проте столиця України, зрозуміло, була розбурхана. Натовп городян зібрався під бібліотекою ще під час гасіння біля, тоді ж стали обговорюватися і різні версії того, що відбувається.

Офіційно винним у підпалі був визнаний працівник Відділу марксизму-ленінізму цієї ж бібліотеки Віктор Погружальський. Дослідники відзначають, що його рідним ім’ям та прызвищем було Володимир Погужельський (також як варіант зустрічається «Віталій Погаржельський»), а змінив він їх, аби відмежуватися від батька – ворога народу, розстріляного в 1938-му, та дядька-коллаборанта, розстріляного в 1944-му.

Судячи з спогадів та документів справи, Погружальський був людиною психічно нестійкою, скандальною, в колективі його не любили. А підпал він влаштував нібито щоб помститися директору бібліотеки Дончаку, на якого до того писав кляузи до «відповідальних органів».

«Його всі відверто називали« шизофреніком», і свого часу медична експертиза встановила, що у нього були значні психічні відхилення, він був дивакуватого характеру. Але йому і допомагали. По-перше, його не звільнили з роботи, по-друге, допомогли з житлом: дали квартиру. І все одно він ходив і говорив, що спалить колись цю бібліотеку», – розповідає нинішній гендиректор бібліотеки Володимир Попик.

За його словами, Погружальський був людиною нереалізованою, яка дуже хотіла прославитися. Ба-більше: за кілька днів до підпалу в установу приходила дружина Погружальського (третя за рахунком, бо з першими двома чомусь не склалося), і попереджала, що він погрожує спалити бібліотеку. Але до неї тоді ніхто не дослухався. А дарма.

Слід відзначити, що судовий процес над Погружальським з самого початку отримав досить дивний характер. Увагу публіки усіляко відводили від об'єкта розслідування – пожежі, її причин і супутніх обставин. Так, український письменник і філософ Євген Сверстюк у своїй статті «З приводу процесу над Погружальським» писав, що «всі: прокурор, суддя, захисники, сам підсудний і заздалегідь підготовлені свідки – навперебій намагалися показати, що у підсудного просто поганий характер, і нічого дивного немає в тому, що він взяв і підпалив бібліотеку». На суді обговорювалося, скільки у Погружальського було дружин, як він з ними жив, а його адвокат розмірковував на теми психології і того, як образи, учинені товаришами по службі, довели тонку натуру співробітника Відділу марксизму-ленінінзму до гріха. Сам же підсудний розповідав, що коли підпалював книги, то бачив перед собою не їх, а фізіономію ненависного директора.

Погружальський наполягав, що влаштував розправу над культурною спадщиною за допомогою двох коробків сірників. Проте багато очевидців відзначали, що пожежа відрізнявся надзвичайною люттю і вкрай неохоче піддавався гасіння. У народі ходили чутки про фосфорні шашки і магнієві стрічки, розкидані серед книг. Сергій Білокінь, працюючи з матеріалами справи, знайшов дані про 14 осіб (судячи з усього, пожежних), які отримали фосфорне отруєння. Також історик згадує слова одного з вогнеборців, який обмовився, що в книгосховищі був розсипаний калій – а він від контакту з водою горить і вибухає.

Єдиним свідком, що застав Погружальського на місці злочину (ну майже на місці), була прибиральниця бібліотеки Меланія. І от вона спочатку говорила про ще одного невідомого, яких втік з місця злочину. Однак під тиском «органів» змінила свої свідчення. «На суд, де повинна була виступити свідком, вона йшла з вузликом. Скаржилася, що спочатку всім розповідала про двох, а тепер буде брехати, що бачила одного, от її і посадять», – пише Білоконь.

«Моя версія така, що це, безумовно, спланована акція: ним (Погружальським) скористалися... Люди, які працювали тоді, все ж таки називають певні прізвища тих, хто біля нього терся, з ним чарку розпивав і весь час його підштовхував: «Ти, давай, спали, а я тобі за це квартиру дам». А він, вочевидь, будучи таким неврівноваженим, на це піддався», – розподає директор Нацбібліотеки Попик.

Як це не дивно, але роки по тому Погружальський знову з'явився в билиотеці. «Отримав він 10 років в'язниці, вийшов з неї, прийшов до бібліотеки, і тут над ним хотіли вчинити самосуд, – каже Попик. – Що цікаво, потім він поїхав до Молдови і там теж працював у бібліотеці, не зважаючи ні на що. А таке, зрозумійте, не кожному прощається».

Про те, що Погружальський був не єдиним винним, побічно свідчать і рядки вірша, якого він прочитав на суді (я ж казав: тонкої організації був мужик! А як партію славив – зачитаєшся!): «Враги культуры на свободе, в тюрьму попался только я ...» Проте слідство все це чомусь не зацікавило.

Ну а тепер, нарешті, про втрати. Офіційні звіти про втрати від пожежі 1964 року максимально лаконічні: близько 388 тисяч одиниць зберігання, 883 тисячі рублів збитків. Однак це – лише матеріальні втрати. Про втрати же нематеріальні суперечки ведуться донині. Дослідниками називається цифра в 500-600 і навіть 800 тисяч томів. Більша частина – з відділу україніки: вітчизняні та зарубіжні періодичні видання, книги радянськоі і доревольційні, частина фонду «Україна», листування, архіви.
«Ті події породили дуже багато розмов, і серед київської інтелігенції одразу поширилася чутка, що там згоріли величезні скарби України: рукописи, архівні фонди, колекції», – розповідає Попик. Він визнає: те, що пожежа – політична акція, спрямована на знищення культури, відчували всі. І точної картини подій вже не відновити. Однак твердження про втрати цілого пласта історії, за його словами, необгрунтовані: багато чого зі згорілого було відновлене за рахунок дублетности документів з обмінно-резервних фондів. А куди більших збитків, за словами директора бібліотеки, завдала пожежа у Державному історичному архіві, влаштована відступаючими німцями в 1943-му.

Тут можна заперечити, що насправді чимало згорілих фонді не було каталогізовано і, відповідно, враховано, а тому й оцінити реальні втрати неможливо. Однак Попик заспокоює: бібліотеку врятувало те, що література зберігається в різних місцях, і головні скарби історико-культурної спадщини не постраждали. «Ні рукописний фонд, ні архівний фонд не втратили в дійсності нічого. Вони були не в тому місці сховища, вони взагалі перебували в іншому крилі: в центральній частині, яка виходить на вулицю. А в сховищі здебільшого згоріла література з марксизму-ленінізму, суспільно-політична література, багато науково-технічної літератури з хімії, фізики, математики, в тому числі і безцінні старовинні видання », – стверджує чиновник.
Тоді, визнає Попик, дійсно згоріло чимало літератури ХІХ і ХХ століття, а от чутки про втрачений архів Бориса Грінченка безпідставні. «Я можу з упевненістю сказати, що те цінне, що належить до духовної спадщини українського народу, залишилося неушкодженим», – запевняє він. І як приклад наводить дійсно цінну колекцію колишнього університету Святого Володимира, що становить приблизно 1-1,5% від загального обсягу фонду.

Пожежа, що надто вже наочно показала слабкі сторони в організації зберігання книг, мала врешті решт і позитивні наслідки: будівля бібліотеки була реконструйована, сховище – перебудоване, з'явилася сигналізація і газова система пожежогасіння. «Ми вживаємо заходів, щоб подібне не повторилося. У сховищі на сьогоднішній день залишитися вночі не можна. Все ізольоване, все стоїть на міліцейській охороні, а саму бібліотеку охороняє спеціальна Державна служба», – заспокоює директор. І тут же визнає: в останні роки установа зіткнулася зі знайомими для багатьох проблемами – браком коштів. Через що, скажімо, ті ж балони газу вже прострочені...

На жаль, трагедія 1964 не стала останньою, і за чотири роки українська культура отримала «контрольний постріл»: чергова пожежа спалахнула в Георгіївській церкві Видубицького монастиря, де збарігалися фонди того самого обмінно-резервного фонду, за рахунок якого і відновлювалася бібліотека. Також у своїй масі не враховані і не каталогізовані.

І ця пожежа теж викликає низку дуже незручних запитань. Бо спочатку вогонь спалахнув в ніч на 26 листопада 1968. Тоді, згідно офіційних документів, постраждала лише макулатура, складованих по кутах. Однак за добу почалася нова пожежа, яка не даліла вже нічого. Від вогню навіть обвалилася одна з бань храму. «Що там було знищене – точно невідомо, оскільки там було багато літератури, яку в бібліотеку завезли ще в 1918-му, коли розбирали поміщицькі садиби», – розповідає Попик. За чутками, в Георгіївському храмі зберігалася значна частина фондів юдаїки. Однак які скарби і, що не менш важливо, з чиєї вини були втрачені на цей раз, залишається лише здогадуватися. Оскільки про ці події відомо ще менше (я б сказав, геть нічого), ніж про пожежу в Публічній бібліотеці 1964-го.

Чорне.

Comments

( 1 зойк — Зойкнути своє )
(Deleted comment)
4ornobile
08 травень 2015 10:11 (UTC)
Створюються, але не тими темпами і не в таких обсягах, як хотілося.

От маленький, але гідний приклад:

http://kobzar.ua/
( 1 зойк — Зойкнути своє )

Latest Month

червень 2018
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Tags

Page Summary

Розроблено LiveJournal.com